ФАХОВИЙ ПОГЛЯД НА СУЧАСНУ ЕКОЛОГІЧНУ ЄМНІСТЬ ПОЛЬОВИХ МИСЛИВСЬКИХ УГІДЬ УКРАЇНИ

Екологічна ємність польових угідь:
сумні реалії та примарні перспективи подолання кризи

Порушуючи окреслену проблематику хочу зазначити, що динамічне зниження чисельності польової фауни нині перетворюється в екологічну проблему загальноєвропейського масштабу. Зокрема, криза популяцій осілих видів – зайця сірого та куріпки сірої, біоіндикаторів екологічного стану місцевих агроландшафтів, протягом останніх 30 років активно обговорюється науковцями Центральної та Західної Європи, тоді як у пострадянських країнах цим питанням донедавна приділялося недостатньо уваги.
Вітчизняні агроландшафти помітно домінують у питомій структурі мисливських угідь держави, становлячи зокрема для Полісся – 60,0%, Лісостепу – 72,9%, Степу – 76,3%. Упродовж короткого проміжку часу тут сформувалася специфічна штучна ритміка кормових і захисних умов на величезних територіях, обумовлювана регіональними агротехнічними особливостями вирощування сільськогосподарських культур. Після збирання врожаю на основних площах середовища існування руйнуються, а по закінченню посівних робіт – поступово відновлюються. Зазначена пульсація призводить до спонтанних біотопних перекочовувань тварин у стислі терміни, супроводжуючись зростанням їх смертності та зниженням ефективності відтворення популяцій у цілому. До того ж, мисливська фауна сільськогосподарських угідь зазнає тут бінарного антропогенного навантаження – при безпосередньому вилученні частини популяцій шляхом добування та внаслідок вищезгаданої докорінної трансформації середовищ існування тварин в процесі господарської діяльності. У зв’язку з цим, ресурси польової дичини повсюдно потребують кропітких організаційно-управлінських заходів з їх охорони, відтворення та раціонального використання.
У той час, законодавство України з нормативно-правового регулювання суспільних відносин в сферах охорони і спеціального використання тваринного світу, перебуваючи на стадії розвитку, донині лишається малоефективним у вирішенні низки глобальних викликів сьогодення, тому потребує подальшого вдосконалення. Зокрема, відсутність чіткого і послідовного зазначення у вітчизняних базових законах та підзаконних регуляторних актах з сільськогосподарської експлуатації земель необхідності (покладених зобов’язань) вжиття власниками паїв або основними користувачами еколого-господарських заходів та їх уніфікованого переліку по створенню належних захисно-кормових умов, у т.ч. в не вегетаційний період, для існування і відтворення фауністичних комплексів агроландшафтів є ключовим чинником формування поточної незадовільної екологічної ємності польових мисливських угідь держави.
Аналізуючи нормативно-правове забезпечення сільськогосподарської діяльності у державі першочергово варто звернути увагу на Закон України (ЗУ) «Про землеустрій», ЗУ «Про охорону земель», «Порядок розроблення проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь», Постанову Кабміну «Про затвердження нормативів оптимального співвідношення культур у сівозмінах в різних природно-сільськогосподарських регіонах» і т.д., де не згадується жодного слова щодо врегулювання порушеної проблематики. Окремо варто підкреслити фактичне недотримання аграріями вимог цільової статті 39 «Охорона середовища існування, умов розмноження, шляхів міграції тварин» ЗУ «Про тваринний світ», як результату їх декларативності та не підкріплення підзаконними регуляторними актами у вигляді деталізованих вимог, інструкцій тощо.
Поруч з тим, за результатами власних ретроспективних та польових досліджень можна констатувати – трансформація сільськогосподарських ландшафтів України у ХХІ ст. зазнала ще більших негативних перетворень по відношенню до сезонного забезпечення місцевої фауни захисно-кормовими стаціями. Серед причин виникнення подібної ситуації ключовими є:

  • знищення галузі скотарства, а разом з нею розорювання чи занедбання штучних пасовищ і сіножатей та, головне, різке скорочення багатопільних сівозмін, які передбачали утримання значних площ під багаторічними травами – найважливішою групою цілорічно доступних кормових та виводкових стацій для осілих на орних землях видів тварин;
  • переорієнтація галузі рослинництва на рейки ринкових відносин, що спровокувало тотальне поширення монокультурного землеробства з переважанням у посівних площах адвентивних високостеблових зернових та олійних культур – малопридатних стацій для існування аборигенної мисливської фауни;
  • масовий перехід до технологій зяблевого обробітку ґрунту, спровокований змінами клімату, агротехнологічними новаціями та суто економічними мотивами через щовесняні зростання цін на паливо-мастильні матеріали.

У зв’язку з вище переліченими обставинами, сучасні пейзажі орних земель, наприклад, Лісостепу України у не вегетаційний період набули спустошливо-сірих відтінків, розбавлені поодинокими вкрапленнями озимих та малоцінних, у трофічному сенсі, стерень пізно зібраних культур, переважно кукурудзи на зерно (див. табл.). Так, усереднені дані сукупності зимових площ під зябом у досліджуваному регіоні склали 69,8%. На трофічно-цінні для мисливської фауни озимі культури припадало від 13,4 до 27,5%, у традиційно «зернових» Кагарлицькому і Миронівському районах, агросектори яких значною мірою орієнтовані на задоволення сировинних потреб хлібокомбінатів Києва та міст-супутників. При цьому необхідно зазначити, що така низька концентрація посівів озимих не лише не задовольняє харчові вимоги тварин в силу екологічних законів їх територіального розподілу, а й зумовлює посилення хижацького та браконьєрського пресу на ценопопуляції фітофагів, зокрема зайця сірого, у зв’язку з добовою ритмікою локалізації дичини на таких обмежених ділянках.

                                                                                                                                                                                                                                                  Таблиця
Типологічна характеристика зимових стацій на орних землях Центрального Лісостепу

Регіон досліджень,
довжина  маршруту

 

Тип (підтип) стації

Обліковано польових контурів

од.

%

Правобережжя Центрального Лісостепу (Кагарлицький, Миронівський р-ни), 53 км зяб 25 62,5
післяжнивні залишки (стерні) 4 10
озимі 11 27,5
пар 0 0
    разом 40 100
Лівобережжя Центрального Лісостепу. Південний напрям. (Переяслав-Хмельницький р-н), 105 км зяб 73 73
післяжнивні залишки (стерні) 10 10
озимі 17 17
пар 0 0
    разом 100 100
Лівобережжя Центрального Лісостепу. Східний напрям. (Бориспільський, Баришівський, Яготинський, Драбівський р-ни), 200 км зяб 105 73,9
післяжнивні залишки (стерні) 16 11,3
озимі 19 13,4
пар 2 1,4

  Разом

142

100

Території зайняті під післяжнивними залишками у середньому склали 10,4%. Але при цьому необхідно зазначити, що вони у більшості випадків були представленні малоцінною для фітофагів стернею кукурудзи. Наприклад, на Лівобережжі Центрального Лісостепу у структурі зимових площ під стернями власне кукурудзяні становили 97%. Тоді як на інші стерні припало лише 3%, в т.ч. під соняшником – 1%. Окремо варто згадати про мізерний відсоток площ під багаторічними парами, які активно використовуюся більшістю видів ссавців та наземногніздових птахів, першочергово в якості весняно-виводкових стацій.
Таким чином, лише до 20% зимових площ орних земель сучасного Лісостепу являли собою певну стаціальну, насамперед кормову, цінність для тварин-фітофагів, які є господарсько-корисними видами дичини. Тоді як до придатних біотопів для міофагів можна сміливо додавати стерні будь-яких зернових і деяких технічних (напр. соняшник) культур, оскільки наряду з посівами озимих вони являються осередками концентрації та успішного розмноження мишоподібних гризунів.
Загалом, дещо краща ситуація відмічається на півдні та півночі держави, де, у першому випадку, закладаються значно більші площі під посіви озимих культур, тоді для другого – характерний значно менший відсоток господарського освоєння регіону в цілому.
Вочевидь настав час перейнятися окресленою проблематикою на найвищому державному рівні з залученням профільних органів виконавчої влади, науково-дослідних установ, ініціюванням масштабних громадських обговорень тощо, щодо внесення до чинних земельних і природоохоронних нормативно-правових актів різних рівнів доповнень, які б регламентували обов’язковість забезпечення агроландшафтів відносно стабільними у часі і просторі захисно-кормовими умовами для диких тварин. Загалом, у зв’язку з загрозливою розораністю території України, дана пропозиція гармонійно поєднується з цілою низкою законодавчих вимог та суспільних ініціатив спрямованих на відновлення і підтримання екологічної стійкості та рекреаційної привабливості вітчизняних агроландшафтів.
Поверхневі концептуальні підходи до вирішення поставленого завдання можуть виглядати наступним чином:
1). З огляду на завершений процес розпаювання земель, найбільш ефективним політико-правовим кроком держави було б перекладання обов’язків та відповідальності по створенню для корисної місцевої фауни агроландшафтів природних захисно-кормових ділянок (ПЗКД) поліфункціонального призначення (профілактика вітрової і водної ерозії, підвищення родючості ґрунтів, збереження біорізноманіття тощо) і господарському нагляду за їхнім станом на власників земельних паїв.
У разі передачі останніх у користування третій стороні, законодавчо передбачити можливість повного чи часткового перекладання за умовами договору зазначених обов’язків та відповідальності на тимчасового користувача угідь на період оренди;
2). Для зняття соціальної напруги варто передбачити прозору, науково обґрунтовану, уніфіковану для держави в цілому або з урахуванням регіональних агроекологічних особливостей, систему відведення територій під зазначені цілі. Вважаю, що відведення площ під ПЗКД на рівні до 5%, незалежно від розміру паю, було б цілком достатнім і не викликало б обурення у селян.
3). Поряд з уніфікованими науково обґрунтованими підходами до запровадження мінімальної ширини (хорди) ПЗКД, ввести гнучкі параметри створення таких ділянок у вигляді біогалявин, реміз, буферних смуг (меж) тощо під не інвазійними господарсько-цінними лучними і багаторічними травами та  дерево-кущовою рослинністю. Вважаю доречним додати, потрібно зокрема передбачити можливість зниження (як стимулюючого фактора) регламентованого відсотку відведення площ під ПЗКД, якщо ті нерозривно сусідитимуть з такими ж, відведеними від іншого паю, створюючи більшу суцільну площу ПЗКД (смуги) та підвищуючи цим її екологічну цінність;
4). Обов’язки з розробки проектів організації подібних територій покласти на власників земельних паїв спільно (за супроводом і погодженням) з місцевими органами самоврядування і виконавчої влади з питань охорони довкілля, мисливського господарства та у відповідності до попередньо розроблених регуляторних нормативно-правових актів (інструкцій тощо).
5). Необхідно заборонити власникам/орендарям використовувати ПЗКД для пересування сільгосптехніки, облаштування ґрунтових доріг та інших видів нецільового використання, окрім природоохоронних і мисливсько-господарських у межах чинного законодавства.
Подібні управлінські підходи, напевно, являються чи не єдиним виходом з «патової» ситуації яка склалася у агроландшафтах нашої держави після набуття чинності Указу Президента України № 720/595 від 08.08.1995 р. «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям», який на той час не містив навіть елементарних засад екологічної політики, зокрема щодо відведення у процесі паювання певного відсотку орних земель під буферні зони природоохоронного значення будь-якої форми власності, не кажучи вже про «наше» злиденне мисливське господарство…

 Автор – Василь Новицький

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *