Вовк

Я ніколи не відмовляюсь поїхати на облаву, коли знаю, що її добре організовано. Я кажу – не відмовляюсь, бо я страшенно люблю постріляти, а на звіра та ще й на облавах стріляти приходиться дуже мало. Правда, це не значить, що в наших краях повиводились зайці, лисиці, тощо – в перші роки після громадянсьої війни навіть вовків не бракувало нам; це значить, що звіра, в нас не так багато, скажімо, як качок чи то бекасів, і це значить, що на облавах мисливців буває більше, ніж личини.

В останніх числах жовтня мене сповістили, що в Чугуївському лісі призначено на неділю облаву. За тих років в цьому місяці можна було бити і лисиць, і зайців, але і за тих же років на облавах їх полювати заборонялося. Отже, облаву треба було мислити тільки як облаву на вовків. Словом, перспектива постріляти ще менше всміхалася мені і, отже, тільки узнавши, що добрі організатори взялися за цю справу, я міг підтримати, як то кажуть, компанію й вирушити до 272 роз’їзду.

У Чугаївці, в найближчому до облави селі, ми були вночі, а коли рушили до лісу, то вже починався невеселий осінній світанок. Холодне сонце випливало з-за обрію біля лісових озір, і, значить, треба було припускати, що ми встигнемо зробити два загони. Хвилювали нас тільки думки про гучків-селян. Хоч вовки і дуже тривожили околиці села, хоч мешканці цих сел і скаржились на звіра, хоч вони завжди й закликали мисливців допомогти їм в боротьбі проти вовків, але коли ті ж таки мисливці приїздили і заявляли, що без гучків полювання не можна організувати, то мало не кожний селянин вважав за свій обов’язок якось ухилитись від участи в облаві. Одним словом, я вже і на цей раз побоювався, що околишні села не дадуть нам потрібної кількости людей і що з нашої непогано організованої облави все таки нічого не вийде.

Що глибше ми посувалися в ліс, то менше ставало озір й то легше було озиратися навкруги себе. Озера, скажім, що місяць тому мали дуже привабливий вигляд, тепер зі своїми поріділими комишами так сиротливо виступали на непривітливому фоні загального осіннього ляндшафту, що мимоволі на голову насідали сумні думки. Але й зменшення багна не могло добре не впливати на наш вразливий і привередливий зір. Словом, коли нам загадючилась суха лісова доріжка і коли, нарешті, наші коні покинули булькотіти в брудній рідині, ми всі з полегшенням зідхнули.

Я їхав на останній підводі з трьома другими товаришами. Спершу розмова не клеїлась: всім нам ще хотілось спати і кожний із нас потроху дрімав, але потім, коли осіннє сонце забігало по лісових кварталах і соромливо почало ласкати дерева своїми безсилими проміннями, ми таки трохи очутились і почали перекидатися словами.

– Як хочете, а я все таки думаю, що і тут не без лавочки! – мало не в десятий раз за дорогу кинув наш гостроголовий товариш.

На полюванні, як і в житті, єсть такі люди, що завжди з чогось незадоволені, завжди буркотять, завжди когось в чомусь запідозрюють. Цим людям важко догодити. Зробите так вони незадоволені, зробите інакше – вони ще більше незадоволені. І в тому, і в другому випадку вони в вашу щирість ніколи не вірять. Навкруги цих людей завжди вештаються «хами, злодії й сукнин сини», що здібні лише на «лавочку». Можливо, ці люди и мають рацію так думати про своїх ближніх, але вони не мають ні рації, ні права отруювати отрутою своїх часто безпідставних підозрінь наші найкращі хвилини. І особливо, скажу я від себе, хвилини полювання. Я давно вже знав гостроголового, і на цей раз, раптом вирішивши припинити його ідіотські й нудні балачки, сказав:

– Ви, товаришу, завжди дуже часто згадуєте якусь там «лавочку». Згадуєте ви її й сьогодні. Згадуєте її з самого ранку. Але що ви маєте на увазі, я досі так і не збагнув.

Гостроголовий пильно подивився мені в очі. Він так пильно подивився своїми не менш гострими, безперечно розумними й надзвичайно хитрими очима, що я ніяк не міг його не зрозуміти: він уже й мене підозрював в цій таки «лавочці».

– В чому справа, ви питаєте? – кинув до мене в’їдливий мисливець. – А ви як… і досі не догадались?

– Коли б я догадався, – спокійно сказав я, – очевидно, не питав би вас.

Гостроголовий нервово крутнув головою і, ображений, повернувся від мене. Один із двох моїх мовчазних товаришів несподівано посміхнувся. Посміхнувся він, можливо, з якогось зовсім іншого приводу – з того приводу, що ніякого відношення не мав до моєї розмови з гостроголовим, але останній вмить підхопив цю усмішку й кинув:

– Кому-кому, а вам я б уже й зовсім не радив підтримувати цю публіку. От нате вам хрест і Бог (він перехрестився), що на наші номерки вовк ніколи не вискочить.

Пророк мав рацію турбуватися, що йому не пощастить не тільки не вбити вовка, а навіть і стріляти в нього. Але він не мав рації думати, що його невдача (коли вона буде) є робота чиєїсь злої волі, а не випадку, бо з такою ж точнісінько турботою їхав на облаву кожний із нас, тридцяти трьох мисливців. Звичайно, вовк, коли його наженуть, не всюди вискакує, де б хотілося тому чи іншому мисливцеві, звичайно, вовк має свої улюблені місця на узліссі, що через них він і вибігає в поле, звичайно, ставши на ці місця, завжди будеш стріляти звіра, але для того ж, щоб попередити зловживання з боку наших організаторів, ми й будемо тягти номерки, для того ж і номерки нами придумано, щоб не було з боку невдачників нарікань і підозрінь.

– Так ви кажете, – промовив я до гостроголового, – що на ваш номерок вовк ніколи не вискочить?

– Авжеж.

– А чому ж він не вискочить?

– А тому що «лавочка».

– Почекайте, – уже обурено кинув я. – Яка ж тут може бути «лавочка», коли все залежить від щастя, від того, який номерок вам пощастить витягти?

Але мій співбесідник не вгомонявся: ніяк не аргументуючи своїх безпідставних підозрінь, він то таємниче кивав кудись головою, то знову щось настирливо буркотів про ту ж таки «лавочку». Нарешті, я не втерпів і сказав:

– Знаєте що? Я і справді думаю, що тут «лавочка», тільки «лавочка», так би мовити, навпаки.

Гостроголовий, двоє других моїх товаришів й візниця зиркнули на мене.

– Так, так! – сказав я. – «Лавочка» навпаки. Я певний, що ви навіть і в тому випадку не будете стріляти, коли вовк і вискочить на вас.

Ці мої останні слова озадачили всю підводу: мовляв, як розуміти мене? Тоді я поспішив з’ясувати. І, з’ясувавши, я заявив, що, гостроголовий або зразковий боягуз, що, побачивши вовка, замість стріляти в нього лізе на дерево, або дуже поганий стрілець, що навіть у вовка не зуміє влучити, саме тому на його номері вовк, побувавши, все таки ніколи й не буде.

– Так, так, – сказав я. – Ви завжди будете жалітись, що на вас вовк не вискочить.

Я скінчив і переможно подивився на уже кілька років мені нелюбого мисливця. (До речі – решта моїх товаришів, що сиділи на нашій підводі, не втручалися в суперечку: вони добре знали гостроголового і його крутий норов, і вони не мали охоти сперечатися з ним). Пророк зневажливо і зі злістю подивився на мене й мовчки сплюнув. Сплюнув і я, і, сплюнувши, раптом відчув величезну потребу остаточно знищити цю неприємну людину.

– Так, так, сказав я. – Ми, коли хочемо, будемо прохати товаришів, щоб вам дали найкраще місце, саме таке, шо по ньому вовк ніяк не може не пройти.

– А я от не хочу, щоб ви прохали за мене, – нахабно перебив мене гостроголовий, – я стану тільки там, де мені припаде стати.

– Там, де припаде стати? – уже вчепився я. – Цього ніколи не буде! Я таки зроблю так, щоб вас поставили на найкраще місце. Треба ж, нарешті, розшифрувати вашу «лавочку».

Ні я, ні мій співбесідник, ніхто з нас не вірив, що «ми» будемо когось прохати, що, нарешті, хтось зверне увагу на «наше» прохання і пожертвує найкраще місце, але в той же час і я, і мій співбесідник, і всі ми також і вірили, що «ми» будемо когось прохати, що хтось зверне увагу на «наше» прохання та пожертвує найкраще місце. 1 ця неясність по суті неясної інтриги так захопила, принаймні мене, що я готовий був сперечатися аж до початку облави.

Але гостроголовий уже мовчав і тільки з колишньою злістю зрідка поглядав на мене. Треба думати, що не тільки мені, а й моєму співбесідникові зараз кипіло на душі. І треба припускати було, що герць між нами хоч і не відбувся, але безперечно в скорому часі відбудеться.

Ми вже були на узліссі тієї ділянки лісу, що на ній мусіла розпочатись облава. Наші підводи зустрів єтер-вовчат-ник, що тут же подбав розвіяти наші сумніви й турботи: гучків вийде з околишніх сел чимало і так що, мовляв, облава мусить відбутися на славу. Прапорці з тою боку, де не буде мисливців і де можуть прорватися вовки, вже вішають, і можна гадати, що за якісь півтори години’облава зашумить.

Наші організатори пішли намічати номери. Вирішено було, щоб номер від номера був приблизно на 60 кроків. За якийсь час ми вже тягли жеребки.

Своєї загрози, себто прохати товаришів віддати найкраще місце гостроголовому, я не реалізував, але, витягши номера, я побачив, що мені судилося стати на вовка якраз поруч з гостроголовим. Це мене, з одного боку, зло звеселило (я ж тепер мав цілковиту можливість простежити за своїм «приятелем» до кінця), але з другого боку – трохи, буду говорити правду, й стривожило (хіба не бувають нещасні випадки на полюванні? Чим ти доведеш, що такий то такого то саме нарочито вбив.). У всякому разі гострота найгостріших моментів облави ще більше загострилась, а цього мені – і тут не буду критися – тільки й треба було: хіба ж то полювання, коли не пощастить як слід похвилюватись?

Осінній ліс справляє на мене дуже сильне вражіння. Не можу я спокійно на нього дивитись і в негоду, коли на стоси пожовклого листя падають великі в’їдливі дощі, але ще більше говорить він мені в такі години (такі, до речі, стояли і за тих пам’ятних днів), коли мжичить над тобою бірюза чистого, безхмарного неба, коли між мало зовсім не оголених дерев переливається прозоре повітря глибокої осени, коли по кварталах молодняка то тут, то там прокидається якийсь сторожкий тріск і душу починають тривожити ніжні вічно юні спогади.

Я вже з чверть години стояв на своєму номері. Палити цигарки не можна було, а тому я ще з більшим нетерпінням чекав початку облави. На жаль, оптимізм нашого єгера-вовчатника не найшов собі підтримки в дійсності, і селяни, що вже давно мусіли почати гін, очевидно, збиралися дуже мляво, так що пройшло ще півгодини, а ліс, як і раніше, був мертвий і безголосий.

Я ще досі нічого не сказав вам про гостроголового, що мусів стояти в 60 кроках від мене. Але це я зробив нарочито. Звичайно, я весь час гостро відчував його близьку присутність біля себе, але я тільки тоді згадав про нього, коли, добре настоявшись на одному місці, я побачив, що короткий осінній день погасає і облава от-от розпочнеться. Я тільки тоді покинув відгонити думки про нього, коли мені раптом здалося, що хтось із гущавини націляється в мене. Я зиркнув у той бік і побачив: гостроголовий вийшов на ріг свого номера… і справді бере мене на «мушку».

– Чи ви не збожеволіли? – скрикнув я глухо (голосно на номері я не мав права кричати). – Куди це ви рушницю направляєте?

– Як куди? – відповів він мені теж глухо. – Я націляюсь в того вовка, що його хочу обов’язково вбити, в того вовка, що його, зі слів ваших, я не менш обов’язково злякаюсь.

– Це дуже добре, що ви хочете вбити вовка, – промовив я роздратовано, – але, будь ласка, залиште мою голову в спокої і ловіть на мушку якийсь пеньок, скажім.

– Я саме пеньок і ловлю, – кинув неохайно гостроголовий. – Он той, що стоїть недалеко від вас. То вам просто здається, що я націляюсь у вашу голову.

Він безперечно брехав. Пеньок і справді стояв недалеко від мене, та тільки я ж добре знав, яке має бажання цей «симпатичний» стрілець підстрелити мене, і тому, йому зовсім не повіривши, я поспішив стати так, щоб стовбури двох величезних дубів цілком сховали мій тулуб від ока гостроголового. Такі люди, як гостроголовий, поперше, ніколи не дарують тим, хто їх так чи інакше образив (а я ж його таки образив), подруге, гостроголовий дістав у свідки свого поводження на облаві таку неприємну особу, як я, себто таку, яку він ніяк не хотів мати. Як же тут не тривожитись і не ховатись за стовбури?

А втім, таке становище мені і не подобалось. Сьогодні в мені прокинулось таке непоборне бажання якось насолити цьому мисливцеві, що я, побоюючись попасти під шріт свого сусіди, все таки вдячний був фортуні, що вона поставила мене саме на цьому місці.

– Ала-ла! Ала-ла! Ала-ла! – раптом здалека донеслось до мене.

Облава почалася. Виходить, що селяни хоч і з великим запізненняи, а таки прителіпались на полювання. Наш єгер-вовчатник уже вів їх в атаку.

– Ала-ла! Ала-ла! Ала-ла!

Мовчазний, безголосий ліс зашумів тим тривожним шумом, що його можна чути тільки на облавах, тим шумом, що примушує мисливські серця колотитися й завмирати, як на пожежі. І справді, ці перелякані голоси якоїсь безвихідної розпуки, що їх послали в гущавину гучки, ці підвивання єгєра, що їх ніяк не можна було відрізнити від підвивань вовків, цей, нарешті, таємничий тріск, що раз-у-раз доносився з глибин лісу – все це утворювало таку об-станову, що мабуть тільки старі вовчатники вміли в ці хвилини тримати себе спокійно. І справді: за якісь кілька хвилин – на тебе піде з лігва зацькований вовк, і ти, зустрівшись із ним віч-на віч і не знаючи, як він буде поводитись із тобою (чорт його знає, може й кинеться на тебе!), мусиш негайно так стріляти, щоб обов’язково поцілити в нього. Не влучити у вовка чи то не затримати його ж таки і саме на облаві – значить зробити з себе сміховисько на цілий вік. Це така ганьба для мисливця, що навіть при одній мислі про таку невдачу виступає піт на чолі.

Та я все таки, повірте мені, не хвилювався. Хоч як це дивно, але я не хвилювався… саме вищезгаданим хвилюванням. Серце мені колотилося з зовсім інших причин. Я думав про свого сусіду. Я, як задерикуватий хлопчисько, думав про помсту. Гостроголовий стояв на такому номері, куди вовк ніяк не міг не вийти. (Номер його лежав в невеличкому ярку, що тягнувся з гущавини лісу). Але, з другого боку, я певний був, що мій сусіда, почуваючи на собі мій же таки погляд, так нервується, що, вийди на нього вовк, він обов’язково «промаже». У всякому разі, я певний був, що в такому стані він навряд щоб влучив у серце чи то в голову своєї жертви. А цього мені й треба було. Я тут же наздогнав би своїм пострілом звіра, і, таким чином зробив би з гостроголового сміховисько на його цілий вік.

Я визирнув із-за дуба й подивився на те місце, де стояв мій сусіда.

– Ах ти, сукин син! – промовив я тут же про себе (тепер я навіть глухо не міг кричати: мій крик обов’язково налякав би сторожкого зацькованого вовка). – Ах ти стерво гостроголове!

Рудий капелюх мого сусіди і тепер визирав з-за куща, а стріл його рушниці і зараз націлявся в мою голову. Гостроголовий, мабуть, рішуче постановив підстрелити мене.

– Ах ти, сукин син! – ще раз промовив я і, сховавшись за стовбур, потопив свій зір і слух в гущавині.

Кільце гучків вужчало. Алалакання й підвивання що далі, то більш голоснішали. Гучки наближалися до генеральної лінії, до мисливців. Уже спалахнуло декілька пострілів, уже я бачив двох вовків, що, десь прорвавшись, як божевільні, мчалися по полях. Уже (я подумав), коли якийсь вовк буде йти на мене чи то на мого сусіду, він пройде не пізніш, як за кілька секунд.

І я не помилився: ці секунди раптом прийшли. Кроків за тридцять від мене праворуч хруснула гілка, – зашамотіло осіннє листя й зацькований вовк, витикнувшись із гущавини, зупинився якраз між мною і моїм гостроголовим сусідою. Я притиснув ложу до плеча.

Звір був не із тих, що легко даються в руки. Вовк був, очевидно, дуже досвідчений, і тому, озирнувшись навкруги, він обережно й потихеньку почвалав до куща гостроголового. Це був величезний материй вовк, саме із тих вовків, що, зарізавши, скажімо, теля, легко мчаться з ним до лігва. Це був могутній прекрасний екземпляр.

Була велика спокуса вдарити на нього картеччю, але я все таки не вдарив. Я все таки остаточно вирішив перший постріл віддати своєму гостроголовому, загодя передчуваючи, що він вовка не зупинить, і тільки другий взяти собі.

Прекрасно!.. Але що ж мій сусіда робить? Треба ж, нарешті, зиркнути й на нього. Треба ж подивитись, як він буде валити звіра. І я знову визирнув з-за стовбурів, але й на цей раз – мільйон чортів і одна відьма! – я примушений був враз відкинутись назад: вищеназвана рушниця й тепер націлялася в мою голову.

– От сукин син! – подумав я. – Він навіть не звертає уваги на вовка, він навіть в цей рішучий момент хоче похвалитись своєю упевненістю і, бачачи, шо вовк іде прямо на нього, не поспішає з пострілом… От сукин син!

А втім, «сукин син», очевидно, постановив до кінця знищити мене, бо пройшло ще кілька секунд, а пострілу все таки не чути було. Пройшло, нарешті, ще і ще кілька секунд, але й тепер сусідова рушниця мовчала. Мене охопив нервовий дріж. Поперше, мені прийшла мисль, що гостроголовий раптом чомусь збожеволів, подруге, я, не маючи можлимости висунути свою взяту на «мушку» голову, бачив, що вовк пройде біля нас ніким незачеплений. Я в розпуці схопив себе за волосся. Залишалося мені тільки одне: якось непомітно долізти до другого куща і лише відтіля стріляти в звіра. Я так і зробив. Пильнуючи не попасти в поле овиду гостроголового, я потягнувся на животі по осінніх пожовклих листях…

І я мав рацію саме так зробити. Поперше, я таки ще раз побачив вовка, він уже був від мене кроків приблизно за 400, себто поза можливостями моєї рушниці, подруге, я мав задоволення ще дещо побачити. Це «дещо», що було на номері мого сусіди і що так мене обурило… було почепленим на сучок капелюхом і звичайнісінькою собі палицею, направленою на мій номер.

Я кинувся до місця свого сусіди. Там уже нікого не було. Але крім капелюха і направленої на мій номер палиці я найшов в кущах записку. От що написав гостроголовий:

«Залишаю вам свій старенький капелюх і прошу на мене не гніватись. Те, що нам дісталися добрі номери – це безперечно «лавочка». Але я з неї все таки принципово не хочу користатися і тому паняю дододму. Бажаю вам успіху».

Я схопив себе за волосся й в розпуці похилився на дерево. Ця записка так обурила мене, що я вже не знав навіть саме, чому така розпука стиснула моє серце: чи тому, що я випустив із рук прекрасного матерого вовка, чи тому, що гостроголовий зумів перемогти мене таким аляповатим, мамуловатим прийомом.

– Ах ти, сукин син! – у безсилій злобі прошепотів я й, до божевілля обурений, почвалав на голоси, що вже метушилися біля підвод. Облава скінчилася й мисливці зносили трофеї. – Ах ти, сукин син!

Уявіть же тепер собі в якому настрої я повертався додому, коли ми знову проїздили сиротливі озера з поріділими комишами і коли раптом невеселий лісовий ляндшафт закутало у мжичку дрібного осіннього дощика.

Микола Хвильовий (1927 рік)