ТРИ БІДИ «НЕПОТРІБНОЇ» ГАЛУЗІ

Розмірковуючи над затяжною кризою вітчизняної мисливської галузі мимоволі доходжу гіркого висновку – ключова причина усіх наших бід все-таки ми самі, вірніше наше відношення до своєї справи, хобі та батьківщини загалом. Але, для зручності, простіше буде упустити цей момент та вказати на головного відповідача – владу, котра поміж тим, є нічим іншим як віддзеркаленням узагальненого потенціалу всього народу. Тож і назва цієї статті диктується трьома основоположними, на мій погляд, політико-інституційними проблемами, які спіткали мисливське господарство у Незалежній Україні. Мова йтиме про те ким і як здійснюється керівництво ним на найвищих щаблях та як саме держава готує спеціалістів для галузі, яку вже понад чверть століття обіцяє підняти «з колін».

Мої переконання цілковито підтверджуються поточним занепадом вітчизняного мисливського господарства, у порівнянні з показниками власного минулого та сучасного європейського стану речей. Як одна з першопричин, окремої уваги заслуговує млява нормотворча активність, фахова і організаційно-контрольна недієздатність головних міністерств (МінАПК та Мінекології) на усьому часовому відрізку керування увіреною їм галуззю. Досить критична оцінка її нинішнього стану та діяльності центральних органів виконавчої влади узгоджуються з позицією окремих державних органів та думками низки експертів. Таким чином, в Україні, як державі у структурі мисливських угідь якої тотально домінують сільськогосподарські угіддя, надання повноважень центрального органу з управління мисливським господарством аграрному міністерству виявилось доконано хибним політичним рішенням з явними ознаками конфлікту галузевих інтересів.

У зв’язку з вищезазначеним, назрілим є перегляд державних підходів до перерозподілу повноважень у сфері управління мисливським господарством між органами виконавчої влади. За європейським зразком логічно було б спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі мисливського господарства визначити Міндовкілля, з обов’язковим створенням при відомстві профільного департаменту. Власне нещодавно Держлісагентство, як центральний орган виконавчої влади, що реалізує мисливськогосподарську політику, таки віддали під опіку «екологам». Шкода тільки, що екологи в нас не зовсім і не завжди проєвропейські. Наприклад, коли мова йде про розширення площ природно-заповідного фонду, у їхньому міністерстві завжди акцентують увагу на важливості слідування рекомендаціям ЄС. А от коли їм говориш про дотримання Європейської Хартії полювання та біорізноманіття, роблять вигляд, що нічого не знають про цей документ… Нещодавно ж змінилася навіть назва головного «екологічного» відомства і, як не дивно, вперше – у вірному напрямку. Однак, філософія невігластва у інфантильно-спрощеному стилі, на кшталт «екологія – це тотальний захист всього живого і…нічого більше», здається, досі витає в його кабінетах, не залежно від швидкоплинної зміни очільників. Адже заправляють їхніми трендами все ті ж горезвісні «екоактивісти», які епатажно рубають дрова, обливаються зеленкою й галасують проти всього: полювання, риболовлі, птахівництва, норкових ферм та і України, схоже, в цілому.

Варто зауважити, що підходи до формування державної вертикалі управління галуззю через екологічні міністерства, які з різною успішністю реалізовані в деяких країнах ЄС і СНД, а нині апробуються у нас, особисто в мене довіри поки не викликають. Тому, інший перевірений вітчизняним досвідом варіант прийнятного, на мій погляд, перерозподілу повноважень у сфері управління мисливським господарством між центральними органами виконавчої влади – модель створення галузевого головного органу прямого підпорядкування Кабінету Міністрів, яка вже практикувалася в Україні до передачі управлінських повноважень «лісівникам» і за виробничо-господарськими показниками зарекомендувала себе з позитивного боку. Оглядаючись на успішний досвід США, логічним також виглядає варіант поєднання під одним «управлінським дахом» рибного та мисливського господарств. Та поки спостерігаємо, що ж нам дадуть екологи, і дай Боже, щоб я помилявся у своєму скептицизмі.

Друга фундаментальна проблема галузі полягає у тому, що інноваційний розвиток вітчизняного мисливського господарства та раціональне використання ресурсів диких тварин неможливі без підготовки відповідних кваліфікованих кадрів в принципі, про що належним чином не дбають державні освітні органи. На жаль, до сьогоднішнього часу підготовкою фахівців для мисливського господарства всіх освітніх рівнів займалися переважно «лісівничі» учбові заклади або їх аналогічні відділення при аграрних навчальних закладах, які по своїй суті не могли надати студентам всебічних мисливствознавчих знань, зокрема у аспектах господарювання «за межами лісу». Те ж саме стосується і підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації, які власне мали б бути рушійною силою всіх наукових та освітніх процесів у галузі. Так, захист профільних дисертаційних праць і донині можливий лише за єдиним «лісівничим» паспортом спеціальності. Логічно припустити, що ефективній підготовці фахівців-мисливствознавців середньої спеціальної та вищої освіти повинна передувати належна підготовка відповідних наукових кадрів вищої кваліфікації.

Поглиблено аналізуючи окреслену проблематику хочу нагадати – у статті 1 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» зазначено, що мисливське господарство є самодостатньою галуззю у сфері суспільного виробництва, основними завданнями якого є охорона, регулювання чисельності фауни, використання та відтворення мисливських тварин тощо. Втім, будучи окремою галуззю, вітчизняне мисливське господарство надзвичайно слабко забезпечувалося науковим супроводом, що зокрема виражалося відсутністю спеціальності «Мисливствознавство» ОКР «Бакалавр» в державному освітньому класифікаторі. У той час, підготовка бакалаврів у вузах за фахом 6.09103 «Лісове та садово-паркове господарство» не вирішувала проблеми підготовки кадрів. Причиною цього була, насамперед, невідповідність навчальних планів вимогам до підготовки мисливствознавців.

Варто вказати також на відсутність паспорту спеціальності «Мисливствознавство» МОН України для підготовки науково-педагогічних кадрів в аспірантурі / докторантурі. Попри те, що подібні паспорти досить давно розроблені та діють в сусідніх країнах. В Україні питання мисливствознавства не розгорнуто згадуються лише одним реченням у паспорті спеціальності 06.03.03 – «лісознавство і лісівництво» (сільськогосподарські науки). Втім об’єм та, власне, формулювання напрямів досліджень не витримують жодної критики з точки зору придатності даного паспорту для захисту широкопрофільних дисертаційних праць з мисливствознавства. Оскільки, одним реченням (цит.: «Особливості організації ведення лісомисливського господарства в лісах України») формально перекреслено майбутнє наукових досліджень у польових та водно-болотних угіддях, при тому, що останні у своїй сукупності складають понад 80% в структурі мисливських угідь держави. У зв’язку з зазначеним вище, нині, дисертаційні праці, що готуються за темами присвячених питанням мисливського господарювання в нелісових угіддях на заключних етапах підготовки вимушено перепрофільовуються (що, поміж тим, вдається не завжди) здобувачами до суміжних спеціальностей 03.00.16 – «екологія» або 03.00.08 – «зоологія» чим безперечно втрачають свою наукову цінність для галузі. Тому, разом з відповідними освітніми програмами для студентів, вкрай необхідно також розробити проект паспорту спеціальності «Мисливствознавство» МОН України для підготовки науково-педагогічних кадрів в аспірантурі та докторантурі або внести об’ємні правки і доповнення до існуючих паспортів суміжних спеціальностей: 03.00.16 – «екологія», 03.00.08 – «зоологія», 06.03.03 – «лісознавство і лісівництво». Не розвинувши мисливствознавчу освіту та науку ми ніколи не дочекаємося європейського становлення нашої галузі та багатого на тваринний світ довкілля.

Третя біда – відсутність державної економічної підтримки, яка у багатьох країнах світу виражається субвенціями, дотаціями та іншими формами субсидування мисливської галузі. Влада розвинених держав давно дійшла простої істини, що немає кращих інструментів охорони фауни ніж фінансові, й ніхто більше не вмотивований до примноження відновних ресурсів тваринного світу ніж місцеві суб’єкти господарювання, які на цьому намагаються заробити. Тому, як в Євросоюзі, так і за океаном нині запроваджено декілька надійних механізмів збору коштів на підтримку мисливської галузі, серед яких найбільш відомими є диференційований податок на прибутки аграріїв (залежно від видів діяльності) та податок на придбання мисливцями мисливської зброї і боєприпасів. Вважаю, в Україні – найбільш розораній країні світу, доречно запровадити обидва види.

Та наші державні мужі, як завжди, попхали воза в протилежному напрямку – вони вирішили, що охороняти, підгодовувати та розмножувати диких тварин абсолютно безкоштовно для держави то добре, але замало…тому придумали для вітчизняних користувачів мисливських угідь ще й «плату за користування угіддями». Така собі нова «плата за доставку газу», вірніше «…зайців!». І хай би ще ця плата була за користування багатими вартісною дичиною лісовими, а то ж і водно-болотними та навіть польовими угіддями! Безумовно останнє вже найближчим часом призведе до цілковитого економічного знищення громадських організацій, які мають в користуванні значні площі польових наділів. А може це лише частина сценарію по зачищенню майбутнього ринку землі від нікому непотрібних співкористувачів?.. Час покаже.

Загалом, на сьогоднішній день можу стверджувати – мисливське господарство як галузь, упродовж минулих десятиліть було абсолютно нецікавим державі, а останніми роками ще й інтенсивно використовується можновладцями для дешевого псевдоекологічного піару. Про це можна судити як зі слабкого інституційно-правового та фінансового забезпечення його розвитку так і з відсутності наукового супроводу зокрема. Тож, не наслідуючи жодних політичних гасел, констатую – мисливській галузі України сьогодні від держави конче необхідні три життєдайні речі: сучасний МЕНЕДЖМЕНТ, якісна ОСВІТА, належні СУБВЕНЦІЇ. Прийняття у зазначених напрямках відповідних політичних рішень, задля усунення окреслених вище недоліків в організації теперішнього і майбутнього функціонування галузі, зможе послугувати історичним кроком до її відродження на благо українському довкіллю та народу.

Василь Новицький, доктор наук
Голова науково-технічної ради Асоціації