Обмеження чисельності хижаків

Багато хижих звірів здатні чинити значний тиск на популяції своїх жертв, які, зі свого боку, можуть бути об’єктами полювання або штучного розведення. Тому з давніх часів насамперед трофічна конкуренція поставила багатьох хижаків у ряд ворогів людства з усіма наслідками, що випливають звідси. В Україні до цього списку потрапили вовк і лисиця. Крайньою формою управління популяціями цих хижаків довгий час було винищення. Вітчизняний і міжнародний досвід засвідчив, що ефективність регулювання їх чисельності висока лише в разі постійного й досить інтенсивного тиску полювання в межах великої площі ареалу. Проте, якщо у XIX і навіть в XX ст. знищення більшості хижих звірів заохочувалося державою і підтримувалося громадською думкою, то у XXI ст. воно набуло характеру управління їх ресурсами, зумовленого сучасним законодавством і різними міжнародними конвенціями.

 Зараз у світі є два крайні погляди, які базуються на різних підходах і думках щодо регулювання популяцій хижаків. Перший, який називають біологічним, полягає в тому, що останні знищують досить велику кількість жертв, які, зі свого боку, є об’єктами полювання й сільськогосподарського розведення й у такий спосіб завдають значних збитків мисливському господарству і тваринництву. Другий, фінансовий, свідчить про те, що боротьба з хижаками доцільна лише до певної межі – після скорочення їх щільності подальші економічні витрати значно перевищують ще не отриману, а лише прогнозовану вигоду. Але їх об’єднує те, що найприйнятнішим зараз вважається не знищення хижих звірів узагалі, а регуляція їх чисельності, яка передбачає раціональне планування з використання досить цінних для людини ресурсів. Проте, не дивлячись на переосмислення ролі хижаків в екосистемах, усвідомлення її значущості та розвиток ідей щодо збереження біорізноманіття в європейських мисливських господарствах, де розводять у неволі і випускають в угіддя велику кількість дичини, ставлення до них довгий час залишалося й залишається негативним. Ще недавно фахівці однозначно висловлювалися за знищення в таких місцях усіх хижаків – від канюків до ласок. Причому впровадження такого підходу мало відчутні результати. Наприклад, після 10-річного інтенсивного вилучення сорок, ворон, здичавілих собак, кішок і лисиць у ФРН чисельність зайця-русака вдалося збільшити більш ніж у 400 разів. Необхідно зауважити, що цьому питанню присвячено величезний пласт європейської та вітчизняної наукової літератури, у якій глибоко розкрито велику різноманітність способів і засобів, що застосовуються для знищення хижих звірів і птахів. Водночас звинувачувати тільки хижаків у скороченні чисельності дичини просто безглуздо. Адже вони є такою ж частиною природи, як і людина, тільки залежнішою від впливу різних чинників. Тому завжди доречним є питання про оптимізацію управління їх ресурсами, про контроль за санітарно-гігієнічним станом поголів’я, а наразі – і про охорону або навіть про відновлення їх деяких популяцій.

 Лисиця

 З огляду на всю суперечливість даних про вплив лисиці на популяції інших мисливських тварин, слід зауважити, що цей звір є вмілим хижаком, який за певних обставин (суворі кліматичні умови, низька чисельність гризунів та інших жертв) здатний завдавати суттєвої шкоди мисливським ресурсам. Багато мисливствознавців і особливо громадських діячів узагалі не уявляють її розмірів, які надзвичайно великими в розбалансованих людиною природних екосистемах і тим більше у Степовій зоні України, де домінують агроценози.

 У 70-роках у лісах Шотландії, де в екскрементах лисиці часто фіксували останки кролика й зайця (30%), оленів і овець (8-15%), цілеспрямовано знищували майже 10 тис. лисиць на рік. Незважаючи на це, очікуваного ефекту досягти не вдалося. Тому необхідність постійного надвисокого тиску на популяції цього хижака є спірним питанням. Загалом вважається, що з метою мінімізації негативного впливу лисиці на популяцію, наприклад, зайця-русака щільність її населення не має перевищувати 1,0-1,5 ос./1 ​​тис. га. В Угорщині лисиця харчується переважно ссавцями (52,7%), безхребетними (24,4%) і птахами (16,4%). Однак, якщо серед ссавців найчастіше поїдаються полівки й миші, то серед птахів – фазани: півні – взимку, кури і пташенята – навесні й улітку. Тому вважається, що в місцях інтенсивного розведення дичини допустима щільність лисиці повинна бути мінімальною – на рівні 0,1-0,14 ос./100 га. Така величина цілком достатня для виконання нею санітарної та біоценологічної функцій, оскільки цей звір, поїдаючи багатьох шкідників, відходи і падаль, хоча б частково відновлює кругообіг енергії та речовин. У деяких районах Данії зниження чисельності лисиці через сказ і спрямоване знищення газом у норах призвело до зростання чисельності зайця-русака та дало можливість збільшити його вилучення на 50-100%. Вважається, що в Німеччині лисиця знищує впродовж місяця в середньому дві особини дрібної дичини (заєць, кролик, фазан), тому у 80-роках ХХ ст. тут проводилося повсюдне винищення цих хижаків газацією нір. Незважаючи на неприйнятність використання такого способу в наші дні, у той час зазначені дії були законними і сприяли різкому зростанню чисельності тетерева, зайця та іншої дрібної дичини. Проте багаторічна боротьба зі сказом у Нижній Саксонії, де є ендемічний осередок цієї епізоотії, засвідчила, що винищення лисиць дало лише локальний і короткочасний успіх. Дієвішим виявилося застосування живої вакцини у приманках (курячі голови), що дало змогу проводити широкомасштабні акції та отримати гарний результат. У місцях викладання >30 тис. приманок (14 шт. на 1 км2) після поїдання 80-90% було зафіксовано скорочення сказу на значній території.

 Треба визнати, що наукових робіт, присвячених впливу самого полювання на лисицю, як одного із найважливіших регуляторів її чисельності, майже немає. Приємним винятком є ​​результати досліджень к.б.н. М.В. Роженка, отримані ним під час полювання з гончими собаками в невеликих за площею масивах очеретів південно-західної частини країни. Він виявив цікаві, невідомі раніше, особливості:

 – у Степовій зоні України очеретяні зарості є найкомфортнішими біотопами для лисиці, яка під час денного відпочинку здатна створювати на їх території надвисоку щільність населення – до 7 ос./1 ​​га;

 – незважаючи на вилучення більшості лисиць, через 14-21 (максимум 64) день очеретяні масиви займають як уцілілі під час полювання, так і інші особини повторно;

 – щільність населення лисиці можна суттєво знизити у процесі проведення полювань із використанням собак лише в зазначених угіддях, не обтяжуючи себе пошуками цього звірка в інших біотопах.

 Останніми роками в деяких місцях Південної України великого поширення набуло полювання на лисицю з лайками, яке стало локально впливати на величину угруповань цього хижака. Наприклад, за усними відомостями Є.І. Ольховнікова, бригада запорізьких мисливців із 2-6 собаками протягом 10 мисливських сезонів (із 2005/06 до 2014/15 рр. включно) в очеретяних заростях добула 833 лисиці! У середньому це становило від 43 до 134 особин за сезон, що, незважаючи на вилучення такої величезної кількості звірів, спочатку не призвело до будь-якого зниження їх поголів’я. Навіть більше, щорічно добування зростало, що було пов’язано як зі зростанням чисельності лисиці, так і з набуттям мисливцями досвіду. Найуспішнішими для них були 2006/07 рр., коли рівень попереднього сезону було перевищено на 100%. Найменше тварин в абсолютних і відносних показниках мисливці добули у 2008/09 рр. Проте восени 2015 р. стало помітним різке зниження як чисельності лисиці, так і результативності полювання на цього звіра. Цікаво, що за останні три сезони, протягом яких запорізькі мисливці збирали інформацію про статеву належність звірів, серед 259 добутих лисиць 51,7% виявилися самцями, а 48,3% – самками.

 Значний внесок у скорочення чисельності лисиці також можуть робити мисливці з норовими собаками, найуспішніші з яких у 80-ті роки добували по 30-50 лисиць за сезон. А поки що чисельність цього хижого звіра в мисливських угіддях степової України суттєво перевищує норми, встановлені Всесвітньою організацією охорони здоров’я для запобігання епізоотії сказу. На нашу думку, розв’язання проблеми лежить не в поліпшенні організації самого полювання, а у відновленні моди на лисяче й інше місцеве хутро. Це сприятиме розвитку підприємств із їх оброблення, створенню нових робочих місць, що неминуче приведе до інтенсифікації полювання на лисицю та до скорочення щільності її населення. Але для цього потрібні великі фінансові вкладення окремих підприємців та організацій, не пов’язаних із полюванням.

 Анатолій Волох, член науково-технічної ради Асоціації
доктор біологічних наук, професор