Бібліотека мисливця. Оповідання “Поєдинок”
Світлій пам’яті мого старшого приятеля і наставника
Михайла Миколайовича Рудя присвячується
ПОЄДИНОК
Байдуже плетучись полем і споглядаючи як рівна скатертина снігу вдалині зливається з непривітним сталево-сірим небосхилом перебував неначе у трансі. В цей день, як власне й протягом усіх попередніх, мене нічого не радувало. Ні студентські канікули, ні те, що нарешті вийшов з хати, ні моя супутниця, надто дрібний ягдтер’єр сумнівної породності, лише від споглядання зовнішності котрої нині теж нудило. Не додав настою навіть лис, який з’явився нізвідки, і, сидячи на ледь жовтіючому пагорбі метрів зо двісті попереду, з цікавістю спостерігав за мною.
Чому він трапився саме зараз?!.. Його поява відверто дратувала, це поле ріллі хотілось пройти якнайшвидше, немов боявся, що невидимі очі з неба мене тут як ніде інде помітять і…осудять. Втім, за що?… Відповідей навмисне не придумував. Та і взагалі не хотів нічого думати, лише просто йти. Коли відстань до звіра скоротилася кроків до ста той понорився. Здається завдання для моєї слабкої, розміром з невеликого кота, помічниці було непосильне. Польова тупикова нора, лисиця перебачила мисливця. Плювати… Обтоптавши зручне місце зняв з плечей рюкзак, простелив під ноги. Обрана позиція остаточно заглибила мене в апатію. Тепер вдалині перед очима постало те місце, яке так намагався хутчіш проскочити. На краю села виднілось кладовище і я, споглядаючи з колін за скупченою біля свіжої могили юрбою людей, поринув у гіркі спогади…
Його поховали рівно тиждень тому: досить молодого, красивого, сповненого бажанням жити. Господь вирішив, що вже час…і тепер я на полюванні сам. «Сам-м-м», прокотилось гірським відлунням в нетрях мізків, ударило по скронях. А ще за місяць до цього, коли відвідував його в столичній клініці, той з оптимізмом зарікався не продавати рушниці та наступного сезону пройтися гуртом по зайцю. Я нічого не підозрюючи як дурень тішився і десятки разів продумував спеціальний, облегшений маршрут для того дня коли до нас приєднається він, дядько Миша, зі своїм великим та, на жаль, хворим серцем. Він годився мені у батьки, проте мав талант по-справжньому дружити навіть з дітьми. За зовнішню схожість, манери і запальний характер чомусь часто асоціювався в моїй голові з Володимиром Висоцьким. Та сусідський дядько був значно кращий, рідніший. Завжди пам’ятав це повсякденне тепле відношення. Стрельнути з його тулки на полюванні – скільки завгодно, забрати потім собі гільзу – не питання, прокататися на вантажівці – хіба може бути простіше, якісь проблеми – говори, і т.д. А ще, будучи зовсім юним, добре засвоїв, якщо ним дане слово… Стоп. Виходить одну, останню обіцянку, він таки не виконав. Досада покотилася комом під горло, хоча і був вже достатньо дорослим щоб розуміти – ображатись ні на кого…
Від оціпеніння розбудила поява звіра, він просто стояв і дивився на мене, великий, яскравий, з нескореним поглядом. Тільки тепер я відчув – ноги терпли, руки давно замерзли, втративши звичну слухняність. Через долі секунди зник, не давши навіть змоги цілковито прийти до тями, а потім знову раптово «виріс» із ґрунту та за якусь мить чим духу біг полем у бік села. Два постріли і проводжаю лисицю поглядом, яка через хвилину-дві пірнає в чагарники старої, занедбаної частини кладовища. Ну все, досить з мене! Нізащо туди не піду! Додому, хутчіш! Гарячий душ, телевізор… Знав – нічого не допоможе. Тиждень як не допомагало. А що на це сказав би він?.. Він ніколи не був жадібний до наживи. Але багряні краплі, що де-не-де виднілися обабіч лисячого сліду піддавали ще більших сумнівів. Ні, він би точно не схвалив.
Треба добирати, принаймні спробувати… Давлячись густим тютюновим димом стовбичив у лісосмузі й думав: як пройти поруч, що сказати рідним? Та й не етично це. Мабуть обійду з іншого боку, не муляючи нікому очей, і стану на вихідний слід. А якщо його не буде, значить сам Бог велів залишити звіра в спокої, значить…цей трофей дядьків. Слід був, грайливо і розмашисто прямував городами прямо до занедбаної ферми. Ось і схованка в колишній силосній ямі, три віднірки, кругом непролазні бур’яни. Тут такому стрільцю як я влучити тим паче нереально. Однак, судячи з характеристики нори й легкого поранення звіра, стріляти взагалі не доведеться. Лисовин нізащо не вийде, сто відсотків.
Перевалило за другу дня, через пару годин сутенітиме. Та, врешті, що втрачати? Знаходжуся практично біля села, пес, в разі чого, сам прибіжить. Зізнатися й рознервувала мене ця звірина, хотів розвіятись, трохи відійти від усього, а вона як навмисне. Розташувавшись так, щоб перекрити найімовірніші шляхи виходу лиса, відпустив собаку. Як же ж хотілося на цей раз влучити. Не тому, що трофей завидний. Не тому, що сьогодні був надто злий, а…заради нього. Того, хто напевно помітив мене ще коли я прямував повз його новий «дім». Гості вже розійшлись і він з цікавістю рушив за мною. А зараз тихесенько стоїть десь поруч і так само як я переживає, боїться підшуміти. А може образився, адже щойно оминув… Так як же я міг у такому вигляді і спорядженні?..
Я не любив коли він сердився. Перед очима спливало останнє полювання. Дядько тоді «вибухнув» через мої недолугі репліки. Безумовно він був правий. Ніщо не дозволяло мені дорікати нашому колезі, що той вкотре промахнувся. Просто так хотілося потримати того величезного русака за вуха, а вони мазали, втім, я більше всіх. І нині «гриз» себе, бо розумів – не варто було дутись. Зараз, звичайно, негайно б вибачився перед кожним. А він і тоді не тримав зла, скоріше, в цілях профілактики, робив вигляд. Насправді він усе розумів. Розумів мій вік, розумів у мільйон разів більше мене. Після того у нас було ще безліч бесід поза мисливськими стежками, ми ладили. Особливо тепер згадувалися його розповіді про різноманітні полювання. Зазвичай вони були просякнуті теплою іронією. Дичині в них відводилося чи не останнє місце. З роками мені поступово доходило чому. Адже мій старший приятель перш за все був мисливцем за добрими справами і хорошими людьми. Вони його оточували й обожнювали, а він як міг віддячував їм за довіру. Я теж хотів сказати йому спасибі, хоч би і подумки, за все, що він для мене зробив. За життєво важливі поради, основні з яких починав засвоювати з великим запізненням. Та вони й досі часто бувають у нагоді…
А тоді стояв у черговому забутті й чекав, раз по раз озираючись на кладовище, неначе потайки сподівався на чиюсь раптову підмогу. Так, якби нас було двоє шансів у рудої не було б. Та до біса її, і все, все до біса… Ще вранці зовсім не хотів нікуди йти, але батьки «виштовхали», хотіли як краще. Та краще не вийшло, повернуло он як, здавалося депресія у рази посилилась. Згодом, опершись на напівтрухлий тин, довго і безглуздо вдивлявся в небо тому й помітив звіра вже коли той вибігав з іншого боку рівчака. Вистрілити встиг і лиса, як мені здалося, знову «зачепило». Хутко пробираючись торішніми будяками, у добру половину мого зросту, згарячу кляв все на чому світ стоїть. Крові на сліду побільшало тож із кожним кроком таки надіявся наткнутись на вогняне тіло звіра. Мріяв негайно підхопити його над головою і закричати: «- Дивіться, дя! Це ж моя перша лисиця! Та ще й яка! Бачте, я таки вмію стріляти!». Уявляв як би він легенько, з сигаретою набік, посміхнувся і схвально похитав головою і…можливо б тоді мене нарешті трохи відпустило. Та цього не сталося. Руїни колишньої ферми змінило безкрайнє поле по якому лисячі відбитки, набираючи впевненості, прямували до сіріючої вдалині лісосмуги. І знову чергова нора, втретє. Знову спогади, під монотонний глухий гавкіт стомленої собаки…
Того останнього літа він сидів за батьківською хатою біля ставу, ловив рибу. Я помітив, підійшов. Вже були відомі проблеми зі здоров’ям, та про це він волів не згадувати. Вудити здавалося теж великого бажання не було. Хотілося говорити. Як завжди він намагався підняти співрозмовнику настій, проте від самого ним тоді і не пахло. А ще мимохідь обережно виховував, ніби відчував, поспішав сказати. Говорив про ціну дружби, про всі ці буденні побутові стосунки. По-доброму сміявся з відсутності риби та з моїх якихось дріб’язкових пустих переживань. Як і завжди, всім своїм єством демонстрував зневагу до жадібності, підлості, словом – повчав вірно жити, бути справжнім…
З кожною хвилиною віднірок виднівся все слабше, та й собака давно змовкла. Либонь остаточно вибилася з сил. А може таки… Цього мені не судилось дізнатися ніколи. Майже в суцільних потемках ледве волочив ноги до села, дорогу скупо освітлював блідий, сильно надщерблений місяць. На звіра образи не тримав, він сьогодні старався і підігравав як міг. Схоже це маленьке змагання я програв в чисту. Мій товариш, котрий досі не покидав моєї свідомості – на жаль програв головний поєдинок у своєму житті. Ну що ж, друже, Ви завжди любили красиво поводитися з людьми, тож наше останнє полювання також вийшло традиційно достойним і пам’ятним. Сподіваюся той лис не був великим грішником і Ви, колись зустрівши його в своїх райських угіддях, скажете з властивою іронією нехай начувається, мої промахи були випадковістю… З плином життя мисливські ряди по Ваш бік буття стають все ряснішими, й дичини там, певно, куди більше. Тому насолоджуйтесь та спочивайте з миром… І, по можливості, «платіть внески» Всевишньому й за нас, майбутніх членів Небесного колективу.
В. Новицький, 2015