ЧИ ВАРТО ОХОРОНЯТИ НАШОГО ВОВКА?

 

Питання та відповіді у цифрах…
Останнє десятиліття воістину можна назвати «золотим» для цього виду на всьому європейському просторі. У країнах ЄС він успішно повернув собі втрачені позиції, тоді як в Україні, будучи й без того благополучною популяційною одиницею, вовк понині перебуває під несамовитим інформаційним захистом псевдоекологічних організацій, котрі не втрачають надії урвати великий грантовий «куш» на темі, що на Заході нашого континенту погодинно втрачає (якщо вже не втратила) свою актуальність. Тож, пропонуємо розібрати нашого вовка на…цифри. Адже вони, як ви знаєте, не брешуть.

Вовк (Canis Lupus L.) – єдиний вищий хижак, який широко поширений у всіх природних зонах України, окрім Криму, де до анексії півострову з ним фіксувалися поодинокі зустрічі. Упродовж ХХ ст. чисельність виду тут динамічно змінювалась, залежно від інтенсивності переслідування людиною, і становила від 0,5 до 7 тис. особин. В України існують територіальні угруповання вовка – карпатське, поліське та степове, як частини географічних популяцій в масштабах ареалу цього виду (карпатське – Карпатської; поліське – популяції лісового вовка Руської рівнини; степове – вочевидь, має зв’язки з обома географічними популяціями). Для усіх перелічених угруповань донині характерною була тенденція до зростання чисельності та експансія в райони, де упродовж останніх десятиліть вид взагалі не реєстрували (М. Шквиря).

Збільшення чисельності вовка в Україні за сучасних умов соціально-економічних відносин, швидкої урбанізації та скорочення площ нетрансформованих біотопів актуалізує потребу організації ефективного моніторингу та менеджменту місцевої популяції, оскільки вид є одним з найбільш загрозливих для мисливського господарства. Ступінь і характер негативного впливу вовка на цю галузь в окремих природних зонах відрізняються між собою та є непостійними унаслідок їх еколого-географічних особливостей, інтенсивності впливу антропогенних чинників на довкілля, періодичних змін щільностей населення хижака і видів-жертв тощо (М. Шквиря, С. Жила, В. Новицький).

Виходячи з вищевикладеного, а також ураховуючи, що найбільш економічно цінними представниками мисливської фауни України, які домінують у трофічному ланцюгу вовка, є копитні тварини, метою наших досліджень було встановлення математико-статистичних зв’язків між його чисельністю та динамікою чисельності угрупувань фонових видів родини оленевих (Cervidae) у різних регіонах держави на початку ХХІ століття.

До фонових видів оленевих (Cervidae) в Україні відносять козулю, або сарну європейську (Capreolus capreolus L.), та лося (Alces alces L.). Останній нині густо населяє вітчизняне Полісся, частково Лісостеп, поодиноко з’являється у Степу і Карпатах. Для моніторингово-аналітичних досліджень у розрізі природних зон України було виокремлено 11 модельних адміністративних областей за наступних принципом: Полісся – Рівненська, Житомирська, Чернігівська; Лісостеп – Тернопільська, Вінницька, Полтавська; Степ – Одеська, Херсонська, Запорізька; Карпати – Івано-Франківська і Закарпатська області. Для аналізу динаміки чисельності вовка та видів-жертв використовували дані форм державної статистичної звітності 2-тп (мисливство), які готувалися упродовж останніх 15 років користувачами мисливських угідь і головними управліннями статистики вище перелічених областей. Математико-статистичну обробку результатів досліджень проводили за загальноприйнятими методиками. Ключовими аналітичними критеріями були обрані коефіцієнти лінійної кореляції (r), детермінації (R2) та еластичності (Еі). Останній трансформував коефіцієнти регресії у відносні сумірні величини і демонстрував на скільки відсотків змінюється результативна ознака з варіюванням факторної на 1% від своїх середніх значень.

На початку ХХІ ст. щільність поліського угруповання вовка підтримувалася на порівняно високому рівні і коливалася від 0,05 до 0,09 ос./тис. га. Аналіз чисельності козулі європейської засвідчив її високий зворотній кореляційний зв’язок (r = -0,896; р < 0,001) з динамікою чисельності хижака в Українському Поліссі (табл.). При цьому, на одного вовка упродовж досліджуваних років припадало від 41,6 (2000 р.) до 113,1 (2014 р.) особин сарни. Виявлено, за 15 років, зі зниженням поголів’я вовка у 1,6 разів, місцеве поголів’я козулі лінійно зростало в 1,7 рази. Обчислений коефіцієнт еластичності вказує на те, що зміни були функціональними у відношенні 1,0% ос. хижака до 1,1% ос. виду-жертви (р < 0,001).Отже, за скорочення чисельності вовка на одну особину тут припадало пропорційне зростання чисельності сарн на 68,0 ос. (Е = -1,1; р < 0,001) упродовж усередненого року. Звідси можна вирахувати умовну добову «потребу» в 0,19 ос. козулі на одного хижака, що у біомасі могло сягати 0,2 – 5,3 кг/добу, залежно від живої ваги жертви. Примітно, у трьох досліджуваних північних областях зв’язок між чисельностями вовків (lim = 331 – 538 ос.) та місцевих козуль (lim = 21737 – 37442 ос.), облікованих роком пізніше, був дещо тіснішим (r = -0,907; р < 0,001). Це можна пояснити слабшим впливом на математичну модель показників вилучення хижаків упродовж мисливського сезону.

Останні в окремі роки становили від 27,5 до 52,8% від чисельності угруповання і, у зазначеному діапазоні, майже не впливали на формування щільності сарни європейської (r = -0,491; р < 0,1). Вочевидь більшу функціональну роль при цьому відігравали дані річного приросту поголів’я вовків, що значною мірою були пропорційними чисельності хижаків уцілілих опісля попереднього сезону полювання. З виявлених закономірностей, можна припустити, що вплив вовка на скорочення чисельності місцевої козулі носив переважаючий сезонний характер (весна-літо) та/або більше орієнтувався на знищення молодняка. Виходячи з регресійної моделі вище викладені взаємозв’язки були закономірними у 80,3% проаналізованих випадків (R2 = 0,803).

Параметри лінійної регресії між чисельностями вовка і фонових видів оленевих (Cervidae) в Україні

Показники

Регіон / вид тварин

Полісся Лісостеп Степ

Карпати

лось

козуля лось козуля козуля

козуля

Коефіцієнт кореляції, r -0,835 -0,896 0,064 0,072 -0,614 0,112
Значущість коефіцієнта кореляції, p 0,001 0,001 0,05
Коефіцієнт детермінації, R2 0,697 0,803 0,004 0,005 0,377 0,013
Коефіцієнт еластичності, Е -1,2 -1,1 -0,18
Значущість коефіцієнта еластичності, рЕ 0,001 0,001 0,01

Аналіз чисельності угруповання лося також засвідчив про її високий обернений корелятивний зв’язок з кількістю вовків в поліських угіддях (r = -0,835; р < 0,001). Упродовж 15-ти років на одного хижака тут припадало від 4,7 (2002 р.) до 12,9 (2014 р.) особин виду-жертви. Коефіцієнт еластичності був дещо вищий ніж у зв’язці «вовк-сарна» та засвідчував, що зміни були функціональними у відношенні 1,0% ос. хижака до 1,2% ос. виду-жертви
(р < 0,001). Отже, за скорочення чисельності вовка тут на одну особину припадало пропорційне зростання чисельності лося на 7,3 ос. упродовж усередненого облікового року. Звідси можна вирахувати умовний розподіл в 0,02 ос. лося на одного хижака в день, що у біомасі могло сягати 0,12 – 7,6 кг/добу і більше, залежно від живої маси жертви. Як і у випадку з сарною, у досліджуваних північних областях зв’язок між чисельностями вовків та місцевих лосів, облікованих роком пізніше, був дещо тіснішим (r = -0,879; р < 0,001). Оцінка регресійної моделі показала, що окреслені зміни були закономірними у 69,7% випадків (R2 = 0,697) серед аналітичної вибірки.

Отже, маємо всі підстави констатувати, що хижацтво вовка, за усередненої щільності угруповання 0,07±0,003 ос./тис. га, відносно поліських угруповань лося та сарни європейської нині є одним з переважаючих екологічних чинників регулюючих тут чисельність цих аборигенних видів.

Із просуванням углиб Лісостепу щільність населення вовка різко знижується (lim = 0,001 – 0,01 ос./тис. га) і є меншою порівняно з Поліссям у 11,9 разів. Очевидно, перекочовування з сусідніх регіонів наразі є головним способом експансії видом Українського лісостепу, оскільки показники вилучення цих хижаків в окремі роки тут переважали дані їх обліків на 685%, в той час єдиним маловірогідним статистичним маркером був коефіцієнт кореляції середнього рівня між показниками вилучення вовків і чисельністю козуль облікованих роком пізніше (r = 0,503; р < 0,1). За окреслених обставин, у досліджуваних областях суттєвого впливу хижака на місцеві угруповання козулі (lim = 13474 – 16169 ос.) і лося (lim = 245 – 402 ос.) нами не підтверджено. Теж саме стосується і Карпатського регіону, де за найбільшої щільності вовка (lim = 0,09 – 0,31 ос./тис. га) не було зафіксовано жодних закономірностей між чисельностями хижаків та сарн, щільність яких тут також була найвищою (lim = 4,78 – 8,22 ос./тис. га).

У Степу щільність вовка суттєво переважала відповідні показники решти рівнинних регіонів (!) і сягала позначок 0,06 – 0,12 ос./тис. га, що відразу знайшло відображення у оберненому функціональному зв’язку з кількістю місцевих козуль. Лінійна кореляція була помітного рівня (r = -0,614), за статистичної значущості – р < 0,001. Тоді як коефіцієнт детермінації був взагалі слабким і умовно характеризував частоту настання очікуваних результатів лише у 37,7% від проаналізованих випадків. Отже, за скорочення чисельності вовка на одну особину тут невірогідно припадало пропорційне зростання чисельності сарн на 8,5 ос. (Е = -0,18; р < 0,01) упродовж усередненого року. Тож умовна добова «потреба» козуль на одного хижака сягала в 0,02 ос., що у біомасі могло становити 0,02 – 0,66 кг/добу, залежно від живої ваги жертви. Порівняно слабший функціональний зв’язок у трофічній системі «вовк-козуля» тут можна пояснити тим, що на Поліссі, у Лісостепу та Карпатах, незалежно від режиму природокористування територіями, найбільше значення в раціонах вовка мають ратичні – до 44%. Тоді, як у Степу основу живлення складають інші об’єкти – гризуни, свійські тварини, рослини тощо, а дикі ратичні становлять лише 12% від загального раціону. Цікавим виглядає також той факт, що інтенсивне вилучення хижака в ядрах ареалів поліського (до 53% від чисельності, 2006 р.) і степового (до 84% від чисельності, 2007 р.) угруповань жодним чином не впливало на зниження показників щільності виду упродовж наступних років.

Станом на 2017 рік сумарне поголів’я територіальних угруповань української популяції вовка становило 2084 голів за щільності 0,05 ос./тис га мисливських угідь. Але, ураховуючи стрімке скорочення площ останніх у державі (на 15,6% лише за останні три роки) а також наявність значного відсотку інших неохоплених обліками природних і напівприродних територій (де моніторити мало б Мінприроди), зокрема Чорнобильської зони відчуження та об’єктів природно-заповідного фонду, можна припустити, що реальна чисельність виду в Україні наразі сягає 2,3-2,5 тис. ос.

В той час, у деяких країнах Євросоюзу, куди вовк завершив своє повернення опісля винищення упродовж ХІХ-ХХ ст., щільність хижака нині у рази менша порівняно з Україною (напр.: Франція – у 5,3 рази, Фінляндія – у 4,6 разів), однак все рівно піддається скороченню шляхом добування, за поданням влади або вимогами місцевого населення. Незважаючи при цьому на те, що вид занесений до Додатку ІІ (Види фауни, що підлягають суворій охороні) Бернської конвенції ратифікованої державами-членами ЄС. Згідно з положеннями частини другої статті 1 Закону України 436/96-ВР від 29.10.1996 року «Про приєднання України до Конвенції 1979 року про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі» (із застереженнями), обмеження зазначеної Конвенції у частині заборони полювання на вовка на Україну взагалі не поширюються.

Таким чином, вважаємо «охоронні» аргументи вітчизняних, очевидно фінансово вмотивованих, «вовко-захисників» абсолютно необґрунтованими і більшою мірою неправдивими. Хижацтво вовка, при поточній його щільності, відносно фонових видів оленевих досить відчутне на Поліссі та в Степу. Тому заходи з регуляції чисельності цього надто пластичного виду надалі мають активно здійснюватися тут за сьогоденним європейським прикладом.

Апарат ВАМКМУ