Полювання й політика

Здається, настають зміни політичної системи в країні (хочеться в це вірити), що не може не позначитися й на мисливському господарстві. До цього потрібно бути готовим, а також слід докласти чимало зусиль, щоб зміни ці були на краще. На жаль, рівень демократії в нашій країні не дає змоги бути занадто відвертим у судженнях щодо запропонованої тематики, але я все ж спробую донести своє бачення найгостріших проблем мисливської галузі та їх залежності від політичного складника.

Не секрет, що в недалекому радянському минулому політичне керівництво країни переважно було мисливцями. Це сприятливо позначалося на розвитку не тільки окремих господарств, а й мисливської галузі загалом. Не скажу, що все було добре, але питаннями полювання й мисливського господарства цікавилися на найвищому рівні. Це був не просто спортивний інтерес, мисливське господарство де-факто було визнано галуззю народного господарства. Хоча й у складі лісового відомства, але діяв окремий самостійний орган – Головне управління мисливського господарства, яке керувало державними мисливськими господарствами безпосереднього підпорядкування й усією системою мисливського користування. Це управління мало вагу й гідну репутацію в мисливській спільноті, піднімало престиж не тільки мисливської, а й лісової галузі й виправдовувало термін «Главохота». Кандидатура начальника Головного управління узгоджувалася у ЦК КПУ. Держава, можна сказати, піклувалася про галузь, яка розвивалася й досягла певних успіхів. Звичайно, надмірна централізація управління не давала змоги реалізовувати повною мірою значний потенціал галузі. Але це стосувалося не тільки мисливського господарства, такими були загальні тенденції управління народним господарством. Проте переважно вади компенсувалися грамотним управлінням.

На жаль, тоді не вистачило політичної волі для ухвалення рятівного для мисливського господарства рішення – воно не стало самостійною галуззю і залишилося придатком галузі лісової. Із початком незалежності України для мисливського господарства почалися не найкращі часи. Стару систему було зруйновано, а нової не побудували. І будувати її нікому. У лісовій галузі стагнація, їм зараз не до полювання. В умовах відсутності спеціалізованого органу управління мисливським господарством, відсутності кваліфікованих кадрів (мисливствознавців) у центральних органах управління, відсутності досконалих правових меж держава не в змозі забезпечити нормальне функціонування галузі. Вона залишила собі лише репресивні функції. Але ж і контроль мають здійснювати фахівці відповідного профілю. А їх немає. Звідси й нездарні, а часом шкідницькі рішення. Прикладів безліч. Найяскравіший із них – занесення лося до Червоної книги.

Але про це сказано вже чимало, не буду повторюватися. Скажу лише одне. Не чисельність лося привела цей промисловий мисливський вид до Червоної книги, а політична «доцільність» нездарних керівників.

Перш ніж навести конкретні цифри щодо основних показників розвитку мисливської галузі тоді й зараз, не можу не відреагувати на статтю Сергія Андросюка «Уся правда про полювання в Україні» («ПтР» №5 / 2019). Він пише: «Із приходом до влади більшовиків почали знищуватися ті мисливські об’єднання, метою яких було наведення порядку в мисливському господарстві… Навіть у Галичині, мисливське господарство якої було найближчим до європейських принципів, не завжди дбали про збереження природи… Закладені принципи брати від природи на шкоду їй, принцип «усе народне, отже, моє», дісталися нам як радянська спадщина». І в мене запитання не тільки до автора, а до всіх, хто так вважає. Чи не занадто довго ми пританцьовуємо на руїнах нашої спільної «радянської спадщини», не збудувавши нічого натомість?

Так ось, протягом чверті століття в радянській Україні, з 1961-го до 1987 року чисельність лося зросла у 8 разів (із 1581 голови до 12588 голів), а майже протягом такого самого періоду незалежності, з 1987-го до 2011 року, зменшилася у два з лишком рази (до 5562 голів). А його добування з 808 голів скоротилося до нуля. Чисельність оленів (благородного і плямистого) зараз приблизно на рівні 1987 року (22332 і 20328 голів відповідно), а добування скоротилося вдвічі (з 862 до 480 голів). Але тоді протягом 25 років воно зросло в 5 із лишком разів, а зараз скоротилося. Чисельність козулі та кабана з 1961-го до 1987 року зросла в 4 і 7 разів відповідно. Зараз чисельність і добування козулі мало чим відрізняються від рівня 1987 року, а кабана поки не беремо до уваги через АЧС. Або взяти такий спортивний і масовий об’єкт полювання, як заєць-русак. Зараз його чисельність нижча від рівня 1987 року, а добування скоротилося в 1,7 рази. «Вимирання» зубра почалося саме в роки незалежної України. Його не рятує навіть статус червонокнижного виду, що перебуває під особливою охороною. Судіть самі: 1961 рік – 26 голів, 1990 рік – 685 голів (максимальна чисельність), 2011 рік – 255 голів. На сьогодні немає точних даних про чисельність цього рідкісного виду, за деякими даними, зубрів в Україні менш ніж 150 голів, а, наприклад, у Чернігівській області він узагалі зник. Що, більшовики винні? Ми не тільки зберегти, ми й порахувати не можемо.

Сьогодні нам бракує не тільки грамотності, але й сміливості називати речі своїми іменами. А це, зі свого боку, заважає зробити правильні висновки й ухвалити правильні рішення. Якщо перечитати всі передові статті «ПтР» про проблеми мисливської галузі, то, по суті, ми говоримо про одне й те саме. Ми говоримо про низьку чисельність мисливських тварин і слабку економіку, про непорівнянні дані за основними показниками мисливської галузі у нас і в Європі. Ми говоримо про слабку правову базу й недосконалість законодавства, про браконьєрство тощо. Але чому наші судження, часом різкі й навіть злі (наприклад, статті В. Нижника) не мають дії? Ми що, пишемо самі собі? Ми ж хочемо бути почутими владою, щоб проблеми вирішувалися. Отже, тільки говорити про проблеми недостатньо. До того ж говоримо ми частіше не про причини, а про наслідки.

Так, усі наші біди – низька чисельність тварин, слабка економіка, браконьєрство та інше – це все наслідки. А головною причиною нинішнього критичного стану мисливського господарства, про це неодноразово говорив і повторюватиму, є недосконале державне управління галуззю. Упродовж усього майже 30-річного періоду незалежності в Україні не створено ні правових, ні економічних умов для нормального поступального розвитку мисливського господарства, для збереження і збільшення поголів’я корисної фауни. І те, що в наших лісах і полях є ще дичина, яку можна побачити і на яку можна навіть пополювати, це заслуга не держави, не екологічних служб та псевдозахисників природи, це заслуга конкретних користувачів мисливських угідь, які всупереч «старанням» перших можуть забезпечувати охорону й відтворення корисної фауни.

І все ж, чому політичний складник і далі відіграє вирішальну роль у розвитку мисливського справи в нашій країні? Чому ми опинилися заручниками політичних ігор? Чому така мирна гуманітарна галузь не може спокійно розвиватися незалежно від того, хто перебуває на Банковій, або в кріслі прем’єра, або на посаді міністра? І чого нам чекати від нової влади?

Після відомих подій в Україні 2014 року у нашого народу з’явилася надія на позитивні зміни в суспільстві. Я теж вірив, що такі зміни настануть. І з надією на кращі часи написав статтю у «ПтР» «Полювання – справа інтимна?» (№6 / 2014 року). Щоб не повторюватися, пропоную читачеві звернутися до тієї статті, де також порушено тему політичного складника, дано оцінку президентам України в питаннях їхнього ставлення до мисливського господарства та зроблено спробу знайти відповідь на запитання, хто ж захистить полювання. Але нас укотре обдурили, у нас украли 5 років. І сьогодні в мене немає ілюзій щодо нового президента. Навіть якби він був мисливцем і розумів проблеми галузі, то потрібно мати на увазі, що полювання й мисливське господарство в нашій країні на останньому місці в переліку нагальних проблем держави (якщо взагалі там є). І в кращому разі нам чекати п’ять років.

Пропоную не стояти в черзі. Потрібно допомогти президентові, тим більше що він уже обіцяв зламати стару систему. А нам і ламати нічого не доведеться, як то кажуть, «усе зламано до нас». А ось нове побудувати потрібно! Але щоб ми могли перейти до роботи творчої, нам треба зробити ще один вибір, адже політичний складник нікуди не дінеться. Думаю, не тільки мені хотілося б бачити в головному законодавчому органі країни партію любителів полювання. Тож, панове кандидати в депутати, не соромтеся публічно висловлювати своє ставлення до полювання. Полювання – велика рушійна сила. Усе, що нам потрібно від влади, – це створення самостійного спеціалізованого державного органу й вертикалі управління мисливським господарством. А далі справа за нами. Ніхто, крім нас, не буде вирішувати проблеми мисливської галузі і відстоювати її інтереси, охороняти й розводити тварин, захищати полювання.

І все ж, хто це «ми» і чому я виступаю за створення державного органу управління. Почну з останнього. Якщо ми визнаємо, що мисливське господарство – це самостійна галузь, то вона має бути вбудована в економічну систему країни зі своїм центральним органом і вертикаллю управління. Це очевидно. Побудова нової системи – процес тривалий, але сформований правовий вакуум і кадровий дефіцит у галузі може бути успішно компенсовано на перших порах грамотним кваліфікованим управлінням «зверху». Це я про те, що в новому центральному органі управління мають працювати фахівці-мисливствознавці і, бажано, практики, які знають про проблеми галузі не з чуток.

Тут потрібно пояснити. Річ у тому, що основні завали накопичених проблем можна успішно прибрати за допомогою самого органу управління на базі чинного законодавства і без втручання вищих посадових осіб. Тобто це рутинна робота, унаслідок якої протягом року можна вирішити як мінімум 365 проблем. Сьогодні центральним органом виконавчої влади у сфері мисливського господарства є Держлісагентство України. У його структурі є управління мисливського господарства. Запитання: чи може начальник цього управління ухвалити хоч одне самостійне рішення у своїй компетенції? Відповідь: ні. Він навіть не є членом колегії (хоча тут я можу помилятися, але це випливає з інформації офіційного сайту Держлісагентства). Серед членів колегії є навіть два народні депутати, а начальника управління, який, по суті, відповідає за цілу галузь країни, немає. Однак річ не в посаді, а в можливості ухвалювати самостійні рішення. Тоді з нього можна питати й оцінювати його компетентність.

Ще раз дозволю собі звернутися до згаданої статті, а точніше до головного висновку автора. Вважаю невдалим його план будівництва мисливської галузі за аналогією зі стадом бізонів, що втікає від хижаків. Якщо припустити, що в ролі «хижака» виступає держава, то тут радше навпаки, з’їдаються найсильніші, а не найслабші особини. Але автор, звичайно ж, мав на увазі не нашого зубра (Bison bonasus), який в Україні вимирає, а американського бізона (Bison bison). І все ж, де воно, «міцне стадо», і хто цей сильний ватажок? Але автор має рацію в одному, нам потрібно об’єднуватися.

Далі. Хто «ми”? Насамперед це користувачі мисливських угідь. Це мисливські товариства та клуби. Це фахівці-мисливствознавці. Це суміжні підприємства мисливської індустрії. І це просто мисливці. Усі ті, хто зацікавлений у розвитку мисливської галузі, хто любить Природу й Полювання. Ми всі різні, але нас усіх об’єднує полювання, і ми всі хочемо наведення порядку в мисливських справах. Говорячи «ми», я не виступаю від всіх, а висловлюю тільки свою думку, яка, може, і не всім зрозуміла. Але тим, хто «в темі», потрібно, по-перше, об’єднувати зусилля для впливу на владу і вирішення поставлених перед мисливської галуззю завдань, а, по-друге, делегувати свої права організованій громадській силі, здатній відстоювати наші інтереси.

Сьогодні інтереси мисливської громадськості готові відстоювати і запрошують до своїх лав «Всеукраїнський мисливський союз» і «Всеукраїнська асоціація мисливців і користувачів мисливських угідь». Обидві громадські організації йдуть паралельним курсом, організовують мітинги на захист лося, ходять по судах тощо. По суті, роблять одну спільну справу. Чи треба нам знову роз’єднувати свої сили? Чи не варто подумати про об’єднання? Мені, мисливствознавцю зі стажем, представникові одного з користувачів мисливських угідь, хотілося б стати під прапори єдиної і сильної громадської організації, яка керується не політичною доцільністю, а ідеологією полювання.

О. Ісаєв, біолог-мисливствознавець

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *