Все про біологію місцевої лисиці
Лисиця звичайна або руда (Vulpes Vulpes Linnaeus, 1758) – представник ряду хижі (Carnivora) родини собачі (Canidae) роду лисиці (Vulpes). Осілий аборигенний вид, котрий повсюдно заселяє агроландшафти, відкриті, напівзакриті і, подекуди, закриті природні угіддя та навіть селітебні території помірного кліматичного поясу.
Лисицю звичайну не можливо однозначно оцінювати як корисний, або шкідливий вид для сільського та мисливського господарств. Оскільки у першому випадку тварини є лідерами у знищенні мишоподібних гризунів. Одна особина за ніч здатна знищувати до сотні полівок, тим самим зберігаючи до 6 тонн зерна на рік. У той же час лисиця являється основним джерелом розповсюдження сказу в екосистемах Європейського континенту. Для мисливського господарства країни вид корисний цінним хутром та значним соціальним попитом як обʼєкт спортивно-промислового полювання, втім повсюдно вважається також основним хижаком відносно більшості осілих корисних видів польової дичини.
З радянських часів і донині лисиця займає провідне промислове значення серед решти хижих хутрових звірів України, чисельність якої у середині ХХ століття становила тут близько 200–250 тис. особин. Станом на 1999 рік кількість тварин сягала 126,9 тис. особин, а вже 2014 року в країні нараховувалося лише 71,0 тис. особин, за щільності 2 ос. на 1000 га угідь. Сучасна щільність населення популяції у країні коливається в межах 1,5–2,9 ос./1000 га, що, поміж тим, і досі значно перевищує встановлені ветеринарно-санітарні вимоги.
Зменшення чисельності лисиці у Лісостеповій лісомисливській зоні відбувається з періодичністю від 1 до 3 років. На шість періодів зменшення чисельності тварин тут приходиться така ж сама кількість періодів її збільшення. Окремі автори повʼязують ці динамічні спади з коливаннями чисельності виду залежно від попиту на хутрову сировину в державі, тоді як інші – зі змінами у структурі сільськогосподарських угідь і посиленням мисливського пресу, або ж піддають сумніву достовірність облікових даних взагалі.
Нині лисиця звичайна занесена до списку «Ста найінвазивніших видів» Міжнародного союзу охорони природи (IUCN, МСОП). У нашій державі та країнах ЄС вид більшою мірою також розглядається як шкідливий через провідну роль у розповсюдженні рабічного вірусу і цілого ряду небезпечних інвазій та хижацький прес по відношенню до корисної польової дичини. Тому біологію та екологію лисиці звичайної у подальшому доречно розглядати виключно у світлі жорсткого регулювання донині надмірної і відносно стійкої чисельності виду.
Лисиця звичайна – середній за розміром, територіальний, норний хижак. Жива маса дорослих особин становить 5–11 кг, довжина тіла 60–90 см. Забарвлення яскраво-руде, часто з неясним темним візерунком по спині, черево – руде або біле, іноді з чорною остю. Забарвлення тварин з південних районів ареалу більш тьмяне. Тривалість життя – до 25 років, хоча в природі рідко живуть довше за 7–12 років. Статевий диморфізм – виражений слабко.
Лисиці ведуть переважно сутінково-нічний спосіб життя. Для денного відпочинку та виведення потомства зазвичай використовують нори. Вирита в ґрунті нора має кілька вхідних отворів, що ведуть через похилі тунелі у велику гніздову камеру. Часто тварини використовують природні та штучні сховища – розщілини, дупла у товстих повалених деревах, борсучі нори, газогінні, водовідвідні та інші труби, що вибули з господарського використання тощо. Зазвичай лисиці користуються земляними притулками лише у період виведення і виховання молодняка, в період гону, під час переслідування та за несприятливих погодних умов. У інші періоди року, зокрема взимку – на відпочинок розміщуються у відкритих лігвах, які облаштовують у снігу, пожухлих травах, чагарниках, очереті і т.п.
Розмір індивідуальних ділянок тварин зазвичай коливається у межах 600–1000 га. Втім, серед хижаків наших широт, найбільше варіювання розміру власної території відмічено саме для лисиці звичайної, що імовірно повʼязане з різною щільністю видів-жертв, відтак максимальна площа індивідуальної мисливської ділянки звіра може перевищувати мінімальну у 100 разів. Рекорд на території України – добування лисиці за 120 км від місця кільцювання, свідчить про те, що за певних умов тварини здатні також до переміщень на значні відстані.
Лисиця звичайна вирізняється відмінними еврибіонтністю та адаптаційними властивостями, що обумовлює широкий спектр стацій придатних для існування виду. Тварини з перемінною успішністю можуть заселяти різноманітні природні та антропогенні ландшафти, залежно від стану кормової бази і інтенсивності впливу фактору турбування, однак повсюдно тяжіють до освоєння відкритих територій. За окремими даними, а також за нашими власними спостереженнями, в сучасному Українському лісостепу найбільша щільність виду відмічається на орних і в агроселітебних чагарникових та заболочених землях, втім зазначені питання донині не підлягали поглибленому науковому аналізу.
Слідову активність лисиці звичайної у різних типах угідь СРСР досліджував Вайсфельд М. А. Автором була встановлена наступна закономірність зустрічності слідів тварин (безсніжний/зимовий періоди): соснові ліси – 8,0/7,5%; змішані ліси – 12,0/16,4%; чагарники – 14,3/16,4%; вирубки – 5,4/5,2%; сінокоси – 10,3/12,6%; ріллі – 18,8/26,4%; болота – 8,0/4,4% інші угіддя – 9,4/4,9%. Баник М.В. зі співавторами встановили щільність виду в окремих стаціях Лісостепової та Степової зон Лівобережної України (ос./1000 га): соснові бори – 2,85; нагірна діброва (центр) – 2,90; нагірна діброва (узлісся) – 5,10; сільгоспугіддя (лісостеп) – 11,60; сільгоспугіддя (степ) – 2,90. Авторами зокрема було наведено біотопний розподіл жилих нір лисиці: соснові бори – 2,0%; нагірна діброва (центр) – 0,6%; нагірна діброва (узлісся) – 41,5%; сільгоспугіддя (лісостеп) – 11,1%; сільгоспугіддя (степ) – 45,4%.
Лисиця звичайна – типовий хижак-поліфаг, на харчування рослинністю переходить вимушено, в міру відсутності основного корму. Проте, мишоподібні були і залишаються головним сегментом її трофічного ланцюга. Харчовий набір звірів носить виражений сезонний та регіональний характери. Загалом, в раціоні лисиці виявлено понад 400 видів самих лише тварин не враховуючи кількох десятків видів рослин. Гризуни, головним чином полівки, у питомій структурі її раціону складають до 90%. Отже, можна вважати, що від їхньої щільності та досяжності в значній мірі залежить стан популяції цього хижака.
Лисиці звичайній властива моногамія. Проте, поза періодом розмноження тварини тримаються поодинці. Сезон розмноження (гін) розпочинається у середині-кінці зими. Вагітність продовжується 49–58 діб. У виводку налічується від 2 до 13 цуценят (переважно – 4–8 ос.). У догляді за потомством, зазвичай, беруть участь обоє батьків. Лактаційний період триває 1,5–2 місяці. Загалом, з моменту спарювання до остаточного виходу лисенят з нори проходить близько півроку. Молодняк досягає статевої зрілості до 9–11 місяців. Звірі, що розселяються з батьківського лігва, займають індивідуальні ділянки на відстані від 2 до 30 км від нього. Співвідношення статей коливається по роках від 1:1 до 2,75:1, на користь самців, що окремі вчені повʼязують з детермінацією факторів антропогенного тиску і особливостями формування індивідуальних ділянок. З урахуванням середнього співвідношення самців і самок у приплодах – 1 до 1, щорічний показник відтворення популяції приймають за 200%.
Як зазначалося раніше, існують думки вчених що основними факторами, які нині найбільш суттєво лімітують чисельність місцевої популяції виду, являються мисливський прес та індустріалізація землеробства. Вплив кліматичних факторів позначається переважно опосередковано, через вплив на щільність мишоподібних гризунів. Втім, за свідченнями ряду авторів, у багатосніжні зими (за глибини снігового покриву 20–30 см і більше) ускладняються пересування лисиць та добування ними корму, що може призводити до скорочення чисельності популяції. Упродовж року чисельність та біомаса гризунів у біотопах змінюється. Взимку припиняється їх розмноження і спостерігається перерозподіл у захищені від впливу погодних умов місця з багатшими кормовими ресурсами. Перерозподіл гризунів спричиняє відповідний біотопний перерозподіл лисиці. Подібні територіальні зміни у стаціальному розміщенні хижака, а також зниження біомаси гризунів навесні загострюють його конкурентні відносини з особинами як свого, так й інших видів.
Аналогічними є й відносини у роки депресії чисельності гризунів. Саме в цей час спостерігається суттєва конкуренція між споживачами гризунів, яка здатна порушувати структуру популяції, викликати міграції, зниження репродуктивних властивостей, навіть елімінацію найбільш виснаженої частини популяції. Тому, при вивченні екології видів-міофагів актуальними є питання щільності населення індивідуальних ділянок досліджуваних тварин трофічними конкурентами. Для лисиці звичайної у Лісостепу України такими являються хижаки у раціонах яких домінують мишоподібні, горобині, курині та водоплавні птахи: єнотоподібний собака, камʼяна куниця, горностай, тхір та ласка. До цієї ж групи конкурентів відносяться майже всі хижі денні птахи та сови. Втім, відносно низька чисельність перелічених видів не дозволяє вважати, що останні здатні здійснювати помітний регулюючий вплив на популяцію лисиці рудої. Значно важливішою у цьому контексті виглядає просторова (топічна) внутрішньовидова конкуренція через виводкові нори, коли боротьба за індивідуальні ділянки при високій щільності виду супроводжується «витисканням» молодих та слабких особин на крайові (другорядні, малопридатні) біотопи.
В Лісостепу України єдиним потенційним хижаком по відношенню до лисиці звичайної можна вважати вовка сірого. Проте, низька щільність цього виду, в конкретному випадку, також не дозволяє вважати його суттєвим лімітуючим чинником. На динаміку чисельності популяції лисиці звичайної здійснюють вплив і такі форми біоценотичних взаємовідносин, як паразитизм, епізоотії і т.п. Хижак підпадає впливу різноманітних інфекційних захворювань – сказу, чуми мʼясоїдних, стрептококу, туляремії, лептоспірозу, інфекційному гепатиту, а також масовому ураженню численними ендо- та ектопаразитами. Епізоотії вважаються одним із основних факторів різкого скорочення щільності лисиці. Хоча по їх згасанню відмічається відносно швидке відновлення чисельності популяції виду, теж саме спостерігається і при зниженні мисливського пресу.
З огляду на високу інвазивність виду, зокрема провідну роль у розповсюдженні рабічного вірусу, в Україні встановлені ветеринарно-санітарні вимоги (Лист Мінекобезпеки України № 25-10-788 від 20.10.1999 р. та Лист Держкомлісгоспу України № 04-06/2448 від 26.10.1999 р. – «Щодо активізації боротьби зі сказом диких тварин») до максимально допустимої щільності лисиці звичайної – 0,5–1 особина на 1000 га угідь. Однак, як в Україні загалом, так і в усіх без винятку лісомисливських зонах за останні 25 років цієї норми досягнуто не було. У той час, європейськими науковцями критичне значення щільності виду для поширення сказу оцінюються у 6,3 ос./1000га. На період 2012–2017 років, щорічні витрати на боротьбу зі сказом оцінюються Державною ветеринарною і фітосанітарною службою України у 38 млн грн.
Отже, можна дійти висновку, що стан вітчизняної популяції лисиці звичайної та особливості стаціального розподілу тварин у значній мірі залежать від: критичних глибин снігового покриву; щільності населення та круглорічної доступності мишоподібних гризунів, як пріоритетних кормових ресурсів; структури агроценозів, рівня індустріалізації і спеціалізації землеробства у цілому; фактору турбування та спалахів окремих епізоотій.
Науково-технічна рада Асоціації